Вони біжать городом за садком

Вони біжать городом за садком

Вони біжать городом за садком,
А чий садок уже не зрозуміло.
Тут мало бути все від цвіту біло,
Та тільки все окутано димком.

Щось затріщало, димом потягло.
Сказав би дід: «Говорять автомати», –
Але пішов до Бозя разом з татом,
Пішов до Бозя… разом із селом.

Вони вже близько, недалеко схрон,
Який самі недавно докопали
«Всім треба йти туди», – тоді казали.
Хто знав, що знайдуть там останній сон.

Вона тікала: на руках маленький син,
За нею дріботіли ніжки доні
Та тільки враз… розтиснулись долоні
І у очах поплив прозорий дим…

Вона тікала: на руках маленький син,
За нею дріботіли ніжки доні
І мокрі від страху біли долоні,
І темний за спиною вився дим…

Село горіло, плакали собаки,
Кричали люди й круки угорі,
А ті кати, немов плугатарі
Село орали… танком – вовкулаки.

Босенькі ніжки бігли по багнюці,
Замерзлі пальчики хапали все підряд,
А губки шепотіли: «Я на руці…»
Але не можна – там маленький брат

Усе, здавалось, ніби в сні страшному:
Нема села… Кудись усі біжать…
Але мовчить, лиш слізки мерехтять,
І падають селяни по одному…

Босенькі ніжки зупинилися не відразу,
Воно мале не зовсім зрозуміло
Чому у мами тіло так зомліло…
Замиготіли оченята раз-по-разу…

Здавалось – це було давним-давно,
І лиш старий костел це пам’ятає,
Руйнуючись від вітру – все зітхає
І згадує, немов німе кіно.

А ще – старі каштани-дідугани
Хитаються і все риплять, риплять
Над тим горбком, де люди тихо сплять,
Де заросли барвінком їхні рани.

Автор: Кінь І.О.