Він впав
Він впав, убитий, тут, на склоні.
Він впав, і мужні ті долоні,
Які тримали автомат,
Вже непорушно тут лежать.
Він впав, а так любив співати
І вдома є у нього мати,
І жінка молода в декреті,
А ще – «заничка» у кашкеті.
Він впав, і кров тече по скроні,
А мужні ті його долоні
Десь недалеко там… лежать…
І ще… тримають автомат…
А жінка, плаче у декреті,
І гроші плісніють в кашкеті,
Бо мама слізьми оросила
Й сама злягла – терпіть не сила…
Він впав… В очах у нього плаче небо…
Автор: Кінь І.О.
Могила, хрест… А хто лежить? Не знаю
Могила, хрест… А хто лежить? Не знаю.
«Якийсь солдат», – сказали так мені.
Загинув Він, чомусь, у ріднім краю
Тут, на безглуздій, не його війні.
Якийсь солдат… Ну як так може бути?
Хіба не Він колись когось кохав?
Хіба він може це усе забути?!
Але чому «могилою» Він став?
Лиш хрест і номер… Все чим можем стати,
Це все, на що нас прирекли кати,
Але ім’я усім в утробі дає мати?!
«Чому лиш номер?» – запитаєш ти.
Чому? Навіщо? За які прокляття?
Питання в пустку, в замкнутий квадрат
І сниться йому мама й чорне плаття,
І батько сивий-сивий в п’ятдесят
Могила, хрест і номер порядковий.
У кожнім місці їх ряди, ряди…
А завтра… завтра буде номер новий –
Привозять Вас «двохсотих» туди.
Та скільки буде вас іще лежати
Без імені, без долі, без лиця?
Хто за гріхи ці буде відбувати?
Можливо це початок від кінця?
А поки: дощ з душею гірко плаче,
І вдома мама сина вигляда.
Так хочеться сказать: «Тримайсь, юначе!
Ми виправимо все!»
Та звук – вода …
Автор: Кінь І.О.
Прости нам, Боже, за усі провини
Прости нам, Боже, за усі провини:
Що хтось не виховав у свого сина
Любов до Тебе, до свого народу…
Прости нам, Боже, дай винагоду.
Прости, Ісусе, що не можеш вже терпіти,
Коли вмирають безневинні діти,
Коли Тебе із горя проклинають…
Прости, Ісусе, бо не відають що мають.
Прости, Маріє, Ти зродила нам Месію
Ти думала: «Добро в душі посію»
Але, чомусь, тепер росте там тільки терна…
Прости, Маріє, горе наше древнє
Прости, Вкраїна, маєш те, що маєш.
Що сіяли роками, те вже пожинаєм.
На що закрили очі, те прозріло…
Прости, Вкраїно, так тебе юоліло…
Прости, моя земля, ти так хотіла,
Щоб тільки плуг торкав до твого тіла,
Щоб тільки дощ орошував зернята
Прости, нам земле, кров тече у ката.
Простіть! Простіть!? Чи так гудуть гармати?
Чи так стріляють в мене автомати?
Все повертає на свої круги…
То ж нехай гинуть наші вороги!
Автор: Кінь І.О.
О сину, сину, любий сину!
О сину, сину, любий сину!
Ти ж не казав: «Я там загину!»-
Коли поїхав на майдан…
Ти говорив: «Гордися, мам»
І я гордилась тими днями
Та гірко плакала ночами,
Коли дивилась «Інтернет»,
А потім вдарив кулемет…
Тепер лежиш під прапорами…
Далеко так від мене – мами.
Хіба могла я не пустити?!
Але ти так хотів ще жити!…
Хотів… та не судилось, сину…
Ти там лежиш, я тут… Дитино!
Не так усе повинно бути!
Хіба це Сталінград, чи Крути?
Хіба це Сталін у керма?
Та він чи інший… все дарма…
Країна утопилась в люті
Він ненависті, болю, скрути…
О що ж мені робити, сину?
Без тебе серцем я загину!..
Та чую я: «Гордися, мам,
Я не покину вже Майдан!!!»
Автор: Кінь І.О.
Вони біжать городом за садком
Вони біжать городом за садком,
А чий садок уже не зрозуміло.
Тут мало бути все від цвіту біло,
Та тільки все окутано димком.
Щось затріщало, димом потягло.
Сказав би дід: «Говорять автомати», –
Але пішов до Бозя разом з татом,
Пішов до Бозя… разом із селом.
Вони вже близько, недалеко схрон,
Який самі недавно докопали
«Всім треба йти туди», – тоді казали.
Хто знав, що знайдуть там останній сон.
Вона тікала: на руках маленький син,
За нею дріботіли ніжки доні
Та тільки враз… розтиснулись долоні
І у очах поплив прозорий дим…
Вона тікала: на руках маленький син,
За нею дріботіли ніжки доні
І мокрі від страху біли долоні,
І темний за спиною вився дим…
Село горіло, плакали собаки,
Кричали люди й круки угорі,
А ті кати, немов плугатарі
Село орали… танком – вовкулаки.
Босенькі ніжки бігли по багнюці,
Замерзлі пальчики хапали все підряд,
А губки шепотіли: «Я на руці…»
Але не можна – там маленький брат
Усе, здавалось, ніби в сні страшному:
Нема села… Кудись усі біжать…
Але мовчить, лиш слізки мерехтять,
І падають селяни по одному…
Босенькі ніжки зупинилися не відразу,
Воно мале не зовсім зрозуміло
Чому у мами тіло так зомліло…
Замиготіли оченята раз-по-разу…
Здавалось – це було давним-давно,
І лиш старий костел це пам’ятає,
Руйнуючись від вітру – все зітхає
І згадує, немов німе кіно.
А ще – старі каштани-дідугани
Хитаються і все риплять, риплять
Над тим горбком, де люди тихо сплять,
Де заросли барвінком їхні рани.
Автор: Кінь І.О.